Лайкізм головного мозку

Ніколи ще так багато не публікувалося матеріалів про назріваючу революцію, народний терпець і тотальне беззаконня, як за кілька останніх місяців. Причини цьому відомі кожному – ескалація конфлікту наростає з кожною гучною справою та новиною – захоплення ProstoPrint, вирок Тимошенко, абсурдні рішення про переведення часу, ксерокопії паспортів в обмінниках і далі, далі, далі. Продовжувати, на жаль, є куди.

Вся ця інформаційна маса знаходить своє відображення в інтернеті – тонни коментарів, замовних і не дуже, тисячі лайків і ретвітів всіх, кому це не подобається. В чому відмінність між Україною сьогоднішньою, і тою, що була років 10 тому? Раніше матюки про владу писали на парканах і в підїздах, сьогодні, щоб висловити свою незгоду з діями влади, навіть виходити з хати не треба. Мільйони українців, озброєних клавіатурами, айфонами та планшетами, змагаються у розмірі їхнього сарказму з приводу посадових осіб. Бійці віртуального фронту, ніндзі твітера та самураї фейсбука.

“Революція на кухні”, яка відбувалася в палких розмовах небайдужих громадян за столом, частково змістилася в інтернет – це ж так зручно! Соціальні мережі, хоч і принесли чимало користі, забрали у нас головне – відчуття реальності. Тепер кожен, хто натисне лайк, і помилується кількістю людей, що зробили так само, може вважати, що це була якась дія, що дійсно матиме вплив на щось. Насправді ж ви не зробили нічого, окрім як збільшили на пару байтів файл на серверах Facebook.

“Як вони можуть, кляті виродки!” – щиро обурюється пані О., коли читає на сайті Корреспондента чергову новину про те, як міліція заарештувала студентів у центрі Києва за їх протести. “Паскуди, коли їм уже буде досить?” – пише у своєму Фейсбуці пан В. після прочитання чергового розслідування Української Правди про те, скільки коштів було вкрадено на будівництві стадіонів. “Ого, він дійсно великий!” – коментує фотографії з Межигір’я пан П.

І таких прикладів по всьому уанету – десятки і тисячі. Чомусь ніхто не може зрозуміти, що віртуальна дія ніколи не замінить реальних справ. Якщо ви вважаєте, що влада – це десь далеко, у Києві, і вас не стосується – то ви самодур. Або самодура.

Про синдром “лайкізму” почали задумуватися – про це пишуть як відомі блогери, так і журналісти.

Нинішня фейсбук-революція у склянці води – без конструктивних ідей, без альтернативної програми, без чітких вимог і готовності стояти до останнього, – є лише випусканням пари. Можливо, якби сім років тому Майдан можна було лайкнути у фейсбуку, замість мерзнути і махати прапорами, все було б зовсім інакше. Спасибо жителям, кажете? І вам спасибо. І пожалуйста.

– пише Отар Довженко, і є на всі 200% правим. Все те обурення, що накопичується під час перегляду новин з Хрещатика, Майдану чи будь-якої іншої точки країни, легко вивітрюється, досить лише натиснути на чарівні кнопки. Полайкали-поретвітили разом з друзями, і на душі хоча б легше. І ніхто не звертає уваги, що часом речі, які отримують найбільші цифри, інколи є звичайним абсурдом.

І що найсумніше – люди впевнені, що їхня віртуальна діяльність дійсно на щось впливає. “Виведемо [xxxxxxx] в тренди, нехай про це дізнається весь світ!” – пишуть палкі твітеряни. Єдине, що корисне ви зробите – це поширите інформацію. Але влада не читає трендів, їй навіть на ваші твітери плювати з вікон високих кабінетів, дорогих автомобілів та розкішних маєтків.

Не чекайте, поки революція вибухне на вулиці. Нехай вона вибухає у вашій голові – будьте готові змінити те, що від вас залежить прямо тут, і прямо зараз. Не скаржіться, що у вашому під’їзді хтось наклав купку, в магазині обдурили, а на дорозі нахамили. “Цивілізована Європа” не з’явиться в Україні, щойно зміниться влада. Хіба ви коли-небудь бачили, щоб піраміду будували згори?

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*