People, beta.
Коли ви востаннє читали книгу? Художню? Або хоча б оповідання? Так ось, несподівано для себе Блогорідер вирішив опублікувати невелику розповідь, родом з майбутнього. Можливо вам це здасться занадто пафосним або ж навпаки ірреальним те, про що йдеться у розповіді. Всі персонажі - вигадані, але це не впливає на вірогідність такого сюжету. Спробуйте присвятити кілька хвилин прочитанню цього тексту.
Присвячується всім гуглофобам, техноманіякам, та схиблених на теоріях та підозрах. А також тим, хто хоч раз в житті користувався пошуком від Google.
P.S. Я не гуглофоб 
Джон глянув на годинник: було близько двадцять хвилин на шосту, отже, він міг ще преспокійно собі спати. Проте йому чомусь зовсім не хотілось спати цього ранку. Так і не згадавши, що ж йому наснилось уночі, він вирішив піти на кухню пошукати чогось смачненького. Обережно, щоб не розбудити Хелен, він піднявся з ліжка і пошкандибав до кухні.
- Борд, будь ласка, - мовив він сонним голосом, і прозорий, немов кришталь, стіл, засяяв. - RSS, пошту, і погоду на 23 січня 2016 року, будь ласка. Щоб мені такого вкусити, га? - холодильник після вчорашніх відвідин Деніела, брата Джона, виявився наполовину повним. З десяток пляшок чудового німецького пива, куплених у супермаркеті, спорожніли буквально на очах, а від печеної телятини, котру Хелен старанно готувала (вона ніяк не могла позбутися цієї звички - готувати те, що можна купити вже готовим для розігрівання), не залишилось і сліду. Тому Джону довелось обмежитись лише залишками хрустких пластівців та синтезованим молоком. Борд тим часом старанно підвантажував дані. Однак коли Джон підійшов до нього, щоб поглянути нові листи, то на жаль, не побачив нічого. Не те, щоб нових листів не було. Він побачив НІЧОГО. Крім хмарки з сонцем, котра віщувала ясне небо на наступний вікенд та теплий бриз над Оклендом, не було більше нічого. Замість віконця з поштою та RSS-стрічкою на столі гордо писало: «Internal server error. Please, contact with your provider or check your house compatibility. Tnx for using Google Board.»
- От блін! Якого чорта? Я ж нещодавно полагодив цей клятий стіл! - Джон гупнув кулаком по столу, і на поверхні борда з’явились легенькі брижі.
- Любий, ти вже не спиш? - Хелен сонно простягнула руки до Джона, обіймаючи його за шию. - Я думала, ти знов вирішив побігати, однак на тренажерах тебе не знайшла. Що трапилось?
- Доброго ранку. Щось знову з цим клятим бордом. Ти пам’ятаєш, скільки я заплатив минулого разу? Пам’ятаєш? 699 клятих зелених баксів за апгрейд! І це всього два місяці тому. Мене починає це виводити із себе. І все менше здається, що він нам потрібен.
- Ой, та заспокойся, з ким не буває! - Хелен грайливо погладила його по голові. - теж мені проблема. Віднесеш його до них, лупнеш кулаком по столу, та й полагодять
- Схоже, що так воно і буде. Як їм щось не сподобається, запхну ліцензію їм до рота, нехай не думають, що раз більше нема конкуренції, то й я маю їхнім дебільним столом користуватись. Що будемо пити?
**********************************
- На роботу! - впевнено сказав Джон, і машина безшумно покотилась по давно знайомій їй адресі - Taylor Street, 13.
Тейлор стріт булла одною з тих численних відгалужень головної вулиці Сан-Франциско - Market Street, котра починалася на Ембаркадеро, біля міського порту, і просувалася вглиб міста, до знаменитих пагорбів, немов стріла. Гарненько припаркувавшись на своєму звичному місці №237, Джон поспішив до офісу - на сьогодні було заплановано чимало. Окрім того, що треба було зустрітись з новими архітекторами та затвердити їх дизайн, Джон мав безліч обов’язків у своїй компанії, котра займалась будівництвом житлових та офісних приміщень на всьому Західному березі. А тим більше сьогодні, коли до здачі нового комплексу залишалось всього тиждень! Тому борд, що раптово зламався, спричинив деяку незручність для Джона - втрачати і без того обмаль часу на обід. Звично промайнувши охоронний пост та кілька десятків людей у ліфті - як знайомих, так і не дуже, він нарешті добрався до свого робочого місця. Однак лише по дорозі коридором зауважив якийсь гамір. Певна напруженість, як подумав Джон, прямо висіла у повітрі, відволікаючи від думок. Меліса, колега з маркетингового відділу, нервово кльоцала по клавіатурі, час від часу дико вдивляючись у монітор. Стен, бородатий прибиральник, бігав від одного кабінету до іншого, і це чомусь зовсім не походило на прибирання. Повітря розривали на шматки пискливі телефонні дзвінки.
- Томе, а чому всі такі нервові? - спитав Джон у свого колеги, коли нарешті зайшов до кімнати і повісив пальто на вішалку.
- А ти хіба вдома не бачив? - здивовано спитав Том, гортаючи кілька сотень аркушів паперу.
- Що не бачив? Що я мав побачити у себе вдома, крім дружини перед телевізором і торта в холодильнику? - Джон в’яло посміхнувся, хоча ця посмішка більше нагадувала гримасу.
- Нічого не працює. Все. Кінець, - Том не відводив очей від своїх паперів, гортаючи і гортаючи, сторінка за сторінкою. Раптом до кімнати забіг захеканий Стен, і смикаючи свою чорну бороду, вигукнув:
- Том, негайно в 9 відділ. Там щось з про файлами… - і одразу ж зник у коридорі.
- Зайди на Гугль! - Том кинув лише цю фразу, і побіг навздогін за прибиральником.
- А як… - Джон хотів щось спитати, але колега стрімко побіг з кабінету, кинувши свої папери на підлозі.
- Та що за день такий! То стіл, то тут у всіх масовий психоз! Певно, Сімпсонів передивились. Треба і мені зав’язувати… - мовив Джон сам до себе, шукаючи на екрані знайомий помаранчевий значок Google Firefox. - Пошук, головна, - сказав він, тим часом виймаючи документи з сумки. Сторінка, така знайома йому ще з дитинства - http://www.google.com якось дивно не завантажувалась. Нервово натискаючи Enter, Джон гукнув ще раз, на цей раз чіткіше: - Пошук, головна!
І тут замість звичного рядку, де треба вводити запит, та логотипу з шести букв, він побачив ДЕЩО. Не було ні рядку, ні тул бару. Не було навіть related links, таких набридливих останнім часом. Замість цього всього прекрасного, на сторінці пошуку був лише логотип. «Google People. Beta»
- Чудово. Просто клас! Пошта, RSS для блогів та новин! - гукнув він ще сильніше, ніж минулого разу, і сторінки почали завантажуватись. Але і зараз що б він не відкрив - чи Gmail, або ж улюблений Google Reader - всюди стояв лише один логотип Google People, і більше нічого. Джон пробував раз за разом, перезавантажував сторінки, пробував ввести адресу вручну - і жодного результату це не дало, окрім того, що він зловив себе на думці, як схожий зараз на Мелісу, котра нервово кльоцає по клавішам.
- Де в дупі моя пошта! Де мої файли? Де мій блог? Де мій профайл??- закричав він і щосили лупнув по столу кулаком.
- І я про це ж! - до кімнати забіг Том, весь вимазаний у чорнило, немов абориген.
- Що трапилось? Куди все поділось? І що взагалі у тебе на обличчі?!
- А.. Це фарба. Ми зі Стеном знайшли кілька старезних струменевих принтерів, благо, що він не здогадався їх утилізувати… Google зник. Його більше немає! Ні твоєї, ні моєї, ні будь-якої пошти, нема наших RSS, нема грошей на рахунках, пошукові запити відсутні. НЕМА! Ти мене розумієш? Ти розумієш? - том кинувся збирати папери з підлоги і пхати їх у напівпрозорі папки своїми чорними від фарби пальцями.
- Як це нема? Том, ти що зовсім схибнутий? У нас є ліцензія, заспокойся, це просто чергова несправність, ми такі вже… - Джон хотів було заперечити, однак Том його різко урвав:
- Несправність? Ліцензія? - перепитав він і різко замсіявся. Таким неприроднім, гострим, як скелі, сміхом. - Яка в чорта ліцензія, можеш тепер нею підтерти сам знаєш що! Не будь наївний. Ці поломки, що ставалися чи не щомісяця, були не просто так. Вони там щось вживляли, я це давно підозрював, просто нікому не казав! Наді мною би почали сміятись, немовби я зійшов з розуму. Тепер ми точно зійдемо! Вони за нами вже спостерігають - досить подивитись у небо - і все, кришка - тебе вже онлайн можуть бачити хоч у Техасі, хоч у Парижі, і в Зімбабве також! Триклятий Google Earth! Мені шкода старого Барні, котрого запроторили до в’язниці за нібито «Вигадані факти та наклепи » проти всесвітньо відомої Google, Inc. Гейтс також не дурник, давно це зрозумів, ще років сім чи вісім тому. Коли він пішов? Коли Білл пішов з Майкрософту?
- У липні 2008.
- Ось. Тепер Біллі, розумник і багатій кінця ХХ століття, попиває мандариновий сік у своїй капсулі на Мальдівах… І його можуть не турбувати всілякі там гугли-муругли. Досить базікати, мені треба йти. Може ще встигну роздрукувати наші документи. Крах неминучий, але треба ж щось робити, так? У мого свекра на CD-R (так, аж самому гидко) знайшлася стара добра Windows 98. Спробуємо врятувати компанію, поки є можливість. Бо крах неминучий.
Джон лише зміг видавити з себе «Ага…», бо голова чомусь відмовлялась переварювати стільки інформації, котра раніше дбайливо черпалась з гуглівських новин у ретельно підібраних конструкціях.
- А як же решта? Там вільний софт, ПЗ, і все інше? Зрештою, чому Файрфокс відмовляється показувати сторінки? - спитав Джон.
- Ха! Насмішив… Файрфокс… ти б ще Експлорера згадав, сьомого чи восьмого! Файрфокс куплені ще тоді, коли вони вирішили встроїти гуглівський тул бар у свій браузер. Тепер то лише завуальована цяцька, котра видається всім за «Найкращий у світі браузер!». Це лише початок, - сказав знічено Том і попрямував до дверей.
- Моя порада - тікай звідси, поки не пізно. Рятуй свій дім і свою приватність, поки Гугль не викачав твій профайл для ФБР. Хоча, це певно вже пройдений етап. Знай - Яху з Флікром підірвали не просто так… То не була аварія літака… Я побіг, - гукнув Том і зник з купою пустих аркушів за дверима, залишивши Джона наодинці зі своїми думками. Що робити? Чи все це дійсно так? Чи ми лише бунтуємо проти тої користі, яку дає нам Гугль? «Треба подзвонити Хелен, ось що найважливіше», - подумав Джон і схопив свій телефон.
- Хелен, дзвонити. - голограма замиготіла, зображуючи у повітрі усміхнене лице Хелен.
- Вибачте, але коштів на вашому Mobile Checkout недостатньо для здійснення дзвінка. Поповніть свій рахунок! Дякуємо. - приємний жіночий голос вже не здавався таким мелодійним, як раніше.
- Все, капець настав, - мовив Джон сам до себе, виглядаючи у вікно. З боку Оклендського мосту повз натовп людей, затори з машин, повільно просувалася величезна споруда з синьою, гордою буквою «G». З динаміків доносились голосні звуки, котрі почали складатись у слова: «Технічний збій. Вибачте за тимчасові незручності. Google любить вас, люди бета!»
***********************************************
Джон глянув на годинник: було близько двадцять хвилин на шосту, отже, він міг ще преспокійно собі спати. Проте йому чомусь зовсім не хотілось спати цього ранку. Він так і не пригадав, що йому наснилось цієї ночі.
- Ну його, йду гляну як там Gmail…
(c) hellveen, 2008
Popularity: 20%
Loading ...
